Історія киянки про пологи під обстрілами в Україні

Це історія Марії Шостак, 25-річної киянки, у якої почалися перейми 24 лютого, в день, коли Російська Федерація почала військовий наступ в Україні. (Далі від першої особи)

У мене була ускладнена вагітність, тому в пологовий я приїхала раніше, щоб бути під наглядом лікарів. Того дня, 24 лютого, коли я прокинулася, увесь екран телефона був в смс від рідних. Ще не читаючи я зрозуміла – щось сталося. І не помилилася. Того ж ранку в мене почалися легкі перейми, а вже по обіді нас вперше евакуювали у сховище. Було страшно. Наступну ніч я вже не спала – і перейми посилювалися, і новини не давали спокою.

Вранці, 25 лютого, мене оглянув лікар, і сказав, що сьогодні народжуватимемо. Ми планували партнерські пологи, тож я зателефонувала чоловікові, щоб він приїздив. Однак того дня дорога від дому до пологового зайняла не 20 хвилин, а майже 4 години – черги на заправку, в магазин, в аптеку.

Власне із самими пологами мені пощастило – це сталося не в сховищі. Адже були жінки, в яких пологи приймали там, для цього облаштували спеціальну кімнату. Спочатку я народжувала фізіологічно в пологовій залі, а коли це не вийшло – мене перевели в операційну на кесарський розтин. За цей час кілька разів черговий персонал хотів мене евакуювати в підвал по сигналу повітряної тривоги, однак я відмовлялася. Від болю не могла навіть говорити, не те, щоб кудись іти. Решту часу я була відключена від зовнішнього світу, і це напевно єдиний момент, коли я забула про війну.

Я відчувала страх, втому й біль. Оскільки ліфт не завжди вдавалося дочекатися, я спускалася і підіймалася в підвал пішки вже на наступний день після операції. Ми були дуже виснажені, бо переважну більшість часу проводили у сховищі на стільцях. В палату піднімалися кілька разів на день на годину-півтори. І знову оголошували нову тривогу.

Тож спати вдавалося годину-дві на добу. Від сидіння боліла спина, а в мене ще великі набряки на ногах як ускладнення вагітності. Дуже хотілося лягти. Виснаження притуплювало страх, аж поки снаряд не влучив у багатоповерхівку, яку видно з нашого вікна.

Мій чоловік Юрій дуже допоміг мені, дбав про мене, взяв на себе по можливості догляд за дитиною. Медичний персонал організував харчування у бункері, створили максимально комфортні умови, згодом забезпечили багато спальних місць в підвалі, допомагали прикладати дитину до грудей, тримали під руки, коли мені було важко йти.

Зараз ми вдома в Києві – є достатньо сховищ і оперативне інформування від влади міста. Чоловік облаштовує нам куток в підвалі у нашому будинку. Я тут народилася і виросла, іншого “вдома” в мене немає. Виїжджати ми зараз не збираємося.

Матеріали та фото: UNFPA в Україні