Si vis amari, ama! Хочеш бути коханим – кохай!

А чи може взагалі бути інакше? Безліч разів я питав себе – чи існує рецепт вічного кохання. Ну добре, нехай не «вічного». Ну хоч повагу та взаєморозуміння можна зберігати роками?

Пам’ятаю наші перші обережні кроки назустріч одне одному. Слабке світло з-під старенького бра. Тебе тоді мало не образило, коли я сказав, що це ніколи не повториться… Звісно, пояснив я, будуть інші миті, але кожна – абсолютно унікальна, наша, неповторна.

А потім… Завертіло-закрутило. Летіли дні, минали місяці, роки… Робота, дім, робота, дім. Шалена втома. Пам’ятаю, як ми вигадали наше маленьке правило – якщо хтось закінчує роботу першим, то проїжджає одну зайву автобусну зупинку. Бо там – крамниця, а вдома завжди повинен бути свіжий хліб. А от заборона тобі виходити на вулицю після двадцять першої години – це вже правило встановлене мною. Навіть в аптеку. Бо час був неспокійний. Краще вже я перенесу важливу зустріч і повернусь додому раніше.

То що ми там казали про рецепт вічного кохання? П’ятнадцять років разом – це ще не вічність, але вже не мало. Мені здається, якщо двоє хочуть зберегти щось важливе, спочатку треба визначитись із тим, що саме вони хочуть зберегти. Якщо для тебе важливіші якісь звички, власне его, спосіб життя? – ну ok, це твій вибір. Якщо обираєш відносини – дій! Si vis amari, ama! – як казали стародавні римляни. Хочеш бути коханим – кохай!

Кажуть, не існує чоловічих та жіночих парфумів. Кажуть, це – вигадка маркетологів, спосіб підвищення продажів. Не впевнений, може й так… Але що я знаю стовідсотково – це те, що не існує «чоловічої» або «жіночої» домашньої роботи. Подивіться на свою другу половину, та замислитесь чи це й досі та жінка, в яку ви закохались. Чи не перетворилась вона на вашу хатню робітницю, мовляв, так зручніше? Куди поділась та весела, кмітлива, випромінююча енергію дівчина? І звідки у тієї жінки, що поруч зі мною стоїть біля плити цей втомлений, відсутній погляд?

Якщо хочеш бути щасливим у подружньому житті доведеться відмовитись від чогось, що раніше здавалось важливим. Якісь звички, спосіб життя – колись це все стене неважливим. Навіщо тобі той вільний час, якщо Вона, втомлена, не має достатньо наснаги та сил, аби розділити його з тобою?

Ми не знаємо напевно що чекає нас попереду. Але особисто я зрозумів: життя це партитура. І поруч завжди повинен бути той, хто допоможе тобі перевертати сторінки нотного зошита. Або ти повинен допомогти йому. Залишивши позаду час та звички, натомість ми отримуємо те, що неможливо переоцінити. Бути щасливими разом, робити щось разом – ось справжня музика. Мені подобається думати про це, коли читаю тобі перед сном при світлі нашого старенького бра.

Руслан Коломєйцев