Ветеран війни та майстер татуажу Сергій Панков: “Хто взагалі вирішує, що таке чоловіча професія?”

Таких як Сергій Панков суспільство поставить у приклад будь-кому. Повернувся з війни – значить упевнений, міцний, сміливий, стійкий. Сильний. Чи наділить суспільство тими ж характеристиками чоловіка з депресією, який не може пояснити, що він відчуває, від якого відвертається найближча людина? А якщо він водночас обирає професію, де зовсім не потрібна фізична сила? 60% українців дотримуються думки, що є «жіночі» й «чоловічі» професії.

У відвертому інтерв’ю для проєкту телеканала СТБ #Сильний ветеран війни та власник бренду «Ювелірний татуаж» Сергій Панков розповів про складний період адаптації, через який йому довелося пройти, як психологічні проблеми позначилися на стосунках у родині, чому після повернення з війни він працює майстром перманентного макіяжу і як відреагувало оточення на його вибір.

Про адаптацію після повернення з фронту

Я повернувся іншим. Сидів удома, затуляв вікна. Мені потрібна була повна темрява. Можливо, це наслідки контузії – коли після неї виходиш на світло, вуха починає закладати, а очі нестерпно болять. А можливо, залишилася звичка після наряду. У ньому ти теж завжди ховаєшся, щоб тебе не помітили.

Займався незрозуміло чим, не було ніякого смаку до життя. Емоцій нуль. Усе сіре, нецікаве й нічого не приносить радості. Спочатку були панічні атаки. Коли серце підскакує до горла й тобі хочеться кудись бігти і сховатися. Коли смикаєшся і присідаєш від різких звуків. Згодом вони перестали лякати.

Мені поставили діагноз – клінічний ступінь депресії. Прописали антидепресанти і транквілізатори. Я цілодобово міг не спати. Пропали смак їжі й запах. Викурював по дві пачки сигарет у день. Схуд. Відкрилася виразка, почалися проблеми із серцем і з зором. Це все наслідки стресу й депресії. І якщо з цим нічого не робити, можна загнати себе на два метри під землю.

Про проблеми в стосунках

Холодок і розбіжності у стосунках із дружиною почалися, ще коли я перебував на фронті. Але там і так було через що переживати. Там ти живеш тут і зараз. Там у принципі далеко ніхто не планує – «ось повернуся, як заживемо». Ти спочатку повернися, а потім уже будуй плани. А після повернення додому понеслося-поїхало.

Ми були чужими людьми. Не було діалогу і взаєморозуміння. Я не міг висловити словами те, що я відчуваю після фронту. А коли пропонував піти до сімейного психолога удвох, у відповідь чув, що такий фахівець потрібен тільки мені. Досі мене можуть вивести з рівноваги спогади не про війну, а про сімейні конфлікти.

Діалог не склався – сім’ї немає. Тому дуже важливо говорити про свої почуття й емоції з партнером. Пояснювати йому, що з тобою відбувається і що ти відчуваєш. Тоді людина розумітиме, як із тобою взаємодіяти, і може допомогти розв’язати проблему. Психологи для цього – необхідний інструмент, сам ти не вирулиш.

Про стереотип «чоловіки на мають проявляти емоцій»

Як і багато хлопчиків, у дитинстві я чув «Ти ж мужик, досить нити!». А ти впав, коліно розбив, тобі себе шкода, хочеться й поплакати. Що довше ми тримаємо емоції в собі, то сильнішим буде їх внутрішній вибух. Цим ми шкодимо і психіці, і фізичному здоров’ю. Я сам із цим зіткнувся. Після сильного стресу в мене і виразки були, і проблеми із серцем. Якщо людина не завжди розуміє, що з нею відбувається, значить варто піти до фахівця. Щоб із ним проговорити словами ті емоції, які ти в цей момент відчуваєш. Якщо весь час ховати їх у собі, можуть бути незворотні наслідки.

Якщо мені хочеться, я завжди плачу. Значить ця емоція має бути виплеснута. Якось я читав у транспорті книгу «Доця», яка стала книгою року за версією BBC. Вона про війну й початок окупації Донбасу. Під час читання в мене були такі флешбеки, що сльози скочувалися мимовільно. Я й не намагався їх ховати. Плакати не соромно. Боятися не соромно. Емоції – це завжди добре.

Про роботу з психологом

Похід до психолога має стати звичкою, як візит до перукаря. Це абсолютно нормально. Не завжди ти можеш дати собі раду. Що в тебе всередині відбувається, як із цим боротися, – самому такі питання складно вирішити. Коли під час адаптації я говорив, що ходжу до психолога, було дивно і прикро чути у відповідь: «правильно, давно треба було; вас, контужених, узагалі всіх до психлікарні треба здати». Нагальна проблема в суспільстві – навчитися приймати хлопців, які повертаються з фронту, та інтегрувати їх у сучасне життя. Щоб нас розуміли й не боялися. Ми такі самі, просто трохи видозмінені.

Про стереотипи щодо своєї «нечоловічої» професії

Хто взагалі вирішує, де чоловіча й жіноча професія? Скільки жінок на війні – вони копають окопи, стрілки, кулеметниці та навідниці. А скільки дівчат-медиків. І гинуть вони точно так само, як і чоловіки. Немає ніяких відмінностей. Так чому вони мають бути у професії?

Мені головне, щоб дівчина, жінка була задоволена моєю роботою і своїм зовнішнім виглядом. А мене моя робота заспокоює. Я, справді, її дуже люблю, і завдяки їй я щаслива людина. І я ж такий не один – я знаю ще хлопців-побратимів, які після повернення працюють майстрами манікюру, педикюру й перманентного макіяжу.

Фото: скріншот з відео телеканалу СТБ